Багато із нас був у
театрі: ляльковому чи
драматичному. Спочатку – у
ляльковому, тому що в дитинстві все ж таки ляльки – твої друзі, їх сприймаєш як
теперішніх. Казка здається життям, звірі вміють розмовляти, а чарівні предмети
існують насправді. А от сьогодні нам випала нагода побувати в
Драматичному театрі на виставі І. Котляревського «Наталка Полтавка».
Всі ми були в драматичному театрі, але в перший раз усе здається дивним і
незвичайним. От ми тільки підходимо до будинку театру. Який він величезний і
високий! Піднімаємося по сходам до входу. Масивні товсті колони, угорі на них –
барельєфи й ліплення. Більша афіша з репертуаром. А от і наш спектакль.
Поступово зал заповнюється глядачами. Лунає перший дзвінок, потім другий,
третій. Світло поступово гасне, затихають розмови, повільно розсовується
завіса, і в душі наростає якесь тривожно-радісне очікування. І от нарешті на
сцені з’являються артисти. Починається дія, і ти вже забуваєш про усіх.
Здається, що крім того, що відбувається на театральних підмостках, не існує вже
нічого. Разом з персонажами ти смієшся й плачеш, любиш, сумуєш, радуєшся й
сумніваєшся.
Те, що
відбувається на сцені, викликає і посмішку, і пришвидшене биття серця, і
сльозинки на очах.
Хоч п’єсі Івана Котляревського «Наталці Полтавці» вже майже двісті
років, вона не втрачає своєї актуальності. По особливому цікаво та
глибоко цей твір відчувається в театральному форматі, але лише при щирій
акторській грі, яку ми мали можливість спостерігати.
Актори дарували нам свій
талант, а ми, як глядачі були
вдячні їм за це щирими та теплими оплесками.
Немає коментарів:
Дописати коментар